Пераст і Богородиця на СкеліНабережна, палаци й острів обітниць

Перед вами палац Буйовичів, перший великий будинок на в'їзді до Пераста з боку Рисана. Подивіться на перший поверх. П'ять арок відкритої галереї тримають терасу, а над нею балкони з кам'яними балюстрадами. Палац збудував у тисяча шістсот дев'яносто четвертому році венеційський архітектор Джованні Баттіста Фонте. Венеційська влада звела його на подяку міському капітанові Вицку Буйовичу за хоробрість у війні з османами наприкінці сімнадцятого століття. Латинські написи на фасаді говорять саме про цю вдячність. Буйович недовго тішився своїм палацом. Його вбили в тисяча сімсот дев'ятому році, під час ворожнечі пераштанських родин, і ви ще почуєте про це на прогулянці. Сьогодні тут Музей міста Пераста. Його засновано в тисяча дев'ятсот тридцять сьомому році, а до палацу він переїхав у п'ятдесятих роках. У його морській, етнографічній та історико-мистецькій збірках понад дві тисячі предметів. Серед портретів є і сам Вицко Буйович, якого намалював його друг, художник Трипо Коколя.

Подивіться вгору схилом. Над набережною видно струнку восьмигранну дзвіницю. Це церква Богородиці Розарію, а кам'яний будинок поруч палац Змаєвичів, який у Перасті називали Єпископським палацом. Змаєвичі були однією з найвідоміших родин Пераста. Андрія Змаєвич був тут парафіяльним священником, потім архієпископом Бара, письменником і поетом. На палаці викарбувано рік тисяча шістсот шістдесят четвертий. Церкву Розарію Андрія збудував у тисяча шістсот сімдесят восьмому році як свою усипальницю, і там його поховано. Дзвіницю завершили в тисяча шістсот дев'яносто четвертому році, у рік його смерті. Андрія був і меценатом. Він замовив художникові Трипо Коколі картини для церкви на острові Богородиці на Скелі й сам вирішив, що на них буде зображено. Ви побачите їх пізніше, на острові. Згодом у Єпископському палаці жив Вицко Змаєвич, теж архієпископ Бара, а потім архієпископ Задара. З цієї ж родини походив Матія, який пішов значно далі, аж до Росії. Про нього трохи згодом. До церкви ведуть круті кам'яні сходи, тож милуйтеся нею звідси.

Великий палац перед вами палац Смекья, сьогодні це готель. Його збудував граф Петар Смекья в тисяча сімсот шістдесят четвертому році, як сказано в латинському написі над входом. Фасади складено з каменю з острова Корчула, у будинку перший поверх, ще два поверхи та бельведер на даху. Його називають одним із найбільших палаців Которської затоки. Праворуч від нього маленька церква Святого Марка. Палаци Пераста належали родинам, об'єднаним у дванадцять братств, які тут називали казадами. Братства обирали міську владу, а наприкінці шістнадцятого століття Пераст відокремився від Котора й став самоврядною громадою. Братства мали й особливу честь. Їхні люди охороняли головний бойовий прапор Венеційської республіки на кораблі адмірала. Прапороносців називали гонфалоньєрами. За джерелами, семеро з них загинули, захищаючи прапор, у битві при Лепанто в тисяча п'ятсот сімдесят першому році. Натомість Пераст отримував від Венеції привілеї в торгівлі та мореплавстві. Звідси й гроші на палаци, які ви бачите.

Тут стоять погруддя трьох уродженців Пераста. З художником Трипо Коколею ви познайомитеся на острові. А зараз історія двох моряків. Марко Мартинович, народжений у тисяча шістсот шістдесят третьому році, був мореплавцем і математиком. У тисяча шістсот дев'яносто восьмому році венеційський сенат доручив йому навчання сімнадцяти російських дворян. Їх надіслав цар Петро Перший, який будував флот і шукав офіцерів, що знають море. Мартинович навчав їх тут, у Перасті, навігації. Одному з учнів, князеві Дмитру Голіцину, він присвятив трактат про будування кораблів. Набережна, якою ви прийшли, сьогодні носить його ім'я. Друге погруддя зображує Матію Змаєвича, племінника архієпископа Андрії. Він народився тут у тисяча шістсот вісімдесятому році. Після вбивства Вицка Буйовича його звинуватили в причетності, і він покинув Пераст. Через Константинополь дістався Росії й вступив на службу до Петра Першого. Воював зі Швецією на Балтиці й дослужився до звання адмірала. Похований у Москві. Тож маленьке містечко дало російському флотові і вчителя, і адмірала.

Перед вами парафіяльна церква Святого Миколая, покровителя моряків, і її дзвіниця заввишки п'ятдесят п'ять метрів. Її видно здалеку з моря. Дзвіницю завершили в тисяча шістсот дев'яносто першому році, з корчуланського каменю. Проєкт створив венеційський архітектор Джузеппе Беаті, а будував її Іван Крститель Шкарпа. Сама церква в нинішньому вигляді походить з тисяча шістсот шістнадцятого року. На фасаді є напис про перемогу мешканців Пераста над османським військом п'ятнадцятого травня тисяча шістсот п'ятдесят четвертого року. Цю перемогу Пераст святкує й досі, щотравня. За старою церквою здіймаються стіни нової, значно більшої. Перший камінь заклали в тисяча сімсот сороковому році, але будівництво так і не завершили. Близько тисяча восьмисотого року його зупинили наполеонівські війни. У цій церкві закінчилася й венеційська влада над Перастом. Коли Наполеон скасував Венеційську республіку, двадцять третього серпня тисяча сімсот дев'яносто сьомого року мешканці спустили її прапор і урочисто поховали його під головним вівтарем. Капітан Йосип Вискович виголосив прощальну промову. Його слова пам'ятають і досі: ти з нами, ми з тобою.

Цей палац належав родині Висковичів, з якої походив і капітан, що поховав венеційський прапор. Архів і бібліотека родини сьогодні входять до фондів Музею міста Пераста. Ця частина містечка, від площі до мису Пешово, називається Лука, тобто гавань. Тут були старі верфі Пераста. Першу згадують ще в чотирнадцятому столітті. У тисяча п'ятсот дванадцятому році Пераст мав шістдесят кораблів. На вершині, в середині вісімнадцятого століття, флот налічував близько ста великих суден, а в містечку жило близько тисячі шестисот людей. Пераштанські кораблі ходили всім Середземномор'ям і діставалися Англії та Голландії. Гроші, зароблені на морі, ставали палацами й церквами, які ви бачите довкола. Занепад Венеційської республіки, а потім пароплави дев'ятнадцятого століття поклали край цьому піднесенню. Сьогодні Пераст тихе місце, де живе трохи більше двохсот людей. У портовому кварталі стоять і палаци інших родин мореплавців, серед них Баловичі, Бронза і Мрша.

Поки човен відпливає від берега, подивіться на Пераст цілком. Містечко лежить біля підніжжя гори Святого Іллі заввишки близько восьмисот сімдесяти метрів. Над будинками, на схилі, видно фортецю Святого Хреста. Пераст ніколи не мав міських мурів, як Котор. Він боронився цією фортецею і ланцюгом із дев'яти веж, збудованих у шістнадцятому та сімнадцятому століттях. Містечко стоїть на мисі між Рисанською та Которською затоками, навпроти протоки Веріге, найвужчого місця Боки. Хто тримав цей прохід, той контролював шлях до Котора. Тому тут століттями воювали з османами й піратами. У тисяча шістсот двадцять четвертому році містечко пограбували, а через тридцять років мешканці успішно його оборонили й святкують цю перемогу досі. Попереду два острови. Ліворуч, ближче, острів Святого Юра з кипарисами й кам'яною церквою. Він природний. Праворуч, із блакитним куполом і круглою дзвіницею, Богородиця на Скелі, острів, створений людьми. Туди ви й причалите.

Ви причалюєте до острова Богородиці на Скелі. Місцеві називають його Госпа од Шкрп'єла, а шкрп'єл старою говіркою означає скелю в морі. За переказом, двадцять другого липня тисяча чотириста п'ятдесят другого року брати Мортешичі з Пераста знайшли на цій скелі ікону Богородиці з Дитям. Вони забрали ікону до Пераста, але вона, як кажуть, повернулася на скелю. Тоді моряки вирішили збудувати тут церкву. Століттями вони топили довкола скелі каміння й старі кораблі, аж поки з моря не постав острів. Сьогодні його площа близько трьох тисяч квадратних метрів. Звичай живий і нині. Щороку двадцять другого липня, в сутінках, із Пераста вирушає процесія прикрашених човнів, зв'язаних між собою й навантажених камінням. Біля острова каміння кидають у море, а потім лунають молитви й пісні. Цей звичай називається фашинада. Церкву збудували в тисяча шістсот тридцятому році. Її пошкодив землетрус тисяча шістсот шістдесят сьомого року, а нинішнього вигляду, з восьмигранним куполом і круглою дзвіницею, вона набула в тисяча сімсот двадцять п'ятому році. Вхід на острів вільний. Це діюча святиня, тож під час меси не фотографуйте.

Подивіться вгору. Стелю та стіни вкривають картини Трипо Коколі, пераштанського художника доби бароко, народженого в тисяча шістсот шістдесят першому році. Для цієї церкви він написав шістдесят вісім картин. Їх замовив архієпископ Андрія Змаєвич, який сам обрав сюжети: сцени з життя Богородиці, пророків і сивіл. Найбільша картина, Успіння Богородиці, завдовжки близько десяти метрів. На головному вівтарі ікона Богородиці з Дитям, та сама, яку, за переказом, знайшли на скелі. Її написано на кедровій дошці й приписують которському художникові Ловро Добричевичу. А тепер подивіться на стіни довкола. Вони вкриті срібними обітними табличками, їх понад дві тисячі. Їх дарували моряки та їхні родини на подяку за порятунок у шторм, у бою чи від хвороби. На багатьох зображено корабель на хвилях. Часто повторюється латинська фраза: Votum feci, gratiam accepi. Я дав обітницю, я отримав ласку.

Музей біля церкви зберігає дари моряків Пераста. На обітних картинах кораблі в шторм або в бою, з яких їхні капітани повернулися додому. Картини створювали від сімнадцятого до двадцятого століття. Тут же предмети з пераштанських домівок. Найбільше уваги привертає одна вишивка. Її вишила Гіацинта Кунич, дівоче прізвище Мійович, і підписала в тисяча вісімсот двадцять восьмому році. На ній Богородиця з Дитям, вишиті шовком, золотими й срібними нитками. Переказ говорить, що вона працювала над нею багато років, чекаючи, поки коханий повернеться з моря, і що для волосся ангелів використала власне волосся. Роздивіться зблизька світлі й темні нитки. Виходячи, знайдіть над дверима букети квітів. За звичаєм їх залишають наречені після вінчання в цій церкві.

Перед вами острів Святого Юра. На відміну від Богородиці на Скелі, він природний. На ньому стоїть бенедиктинське абатство Святого Юра. Його першого абата згадують у тисяча сто шістдесят шостому році. Абатство підтримували міщани Котора, а очолювали його которські шляхтичі. Доки Пераст не набрав сили, острів належав Котору й охороняв вхід до цієї частини затоки. Серед кипарисів цвинтар. Століттями тут ховали мешканців Пераста, моряків і шляхту. У середині сімнадцятого століття абатом цього монастиря був Андрія Змаєвич, той самий архієпископ з Єпископського палацу. На острів Святого Юра зазвичай не висаджуються. Милуйтеся ним звідси або з човна на зворотному шляху. Подивіться й через воду на Пераст. Звідси видно, як дзвіниці й палаци вишикувалися вздовж берега, так, як їх бачили капітани, повертаючись додому.