Котор – Ловчен – ЦетинєСерпантином до мавзолею Негоша

Тут, біля Троїці, починається стара дорога на Ловчен і до Цетинє. До перевалу Крстац на вас чекають двадцять п’ять крутих поворотів, які тут називають каниці, і майже тисяча метрів підйому. Дорозі понад сто сорок років. Коли Чорногорію визнали незалежною державою на Берлінському конгресі в тисяча вісімсот сімдесят восьмому році, князь Нікола запросив інженера Йосипа Сладе з Трогіра. Сладе збудував чорногорську частину дороги, від Цетинє через Негуші до кордону над Котором, і завершив її в тисяча вісімсот вісімдесят першому році. Котор і вся затока тоді належали Австро-Угорщині, яка будувала свою ділянку, від Котора до кордону на Крстаці. Це і є серпантин, завершений у тисяча вісімсот вісімдесят четвертому році. Дорогу будували для коней і екіпажів, з м’яким і рівним ухилом. Тому повороти лежать так щільно, а полотно місцями ледь ширше за один автомобіль. Тримайтеся правого боку й їдьте повільно, особливо на поворотах, і будьте готові зупинитися, якщо назустріч їде машина. Не зупиняйтеся на повороті, навіть заради фото. Вище є майданчик з краєвидом, там ми зупинимося. Хай той, хто сидить поруч із водієм, дивиться замість нього. З кожним поворотом затока опускається все глибше.

Зараз ви в самій середині серпантину. У Которі розповідають, що згори повороти складаються в літеру М і що будівничий так присвятив їх княгині Мілені, дружині князя Ніколи. Це місцевий переказ, а не запис у проєкті. До цієї дороги Котор і чорногорські гори з’єднувала лише крута кам’яна стежка. Вона й сьогодні піднімається скелею над Старим містом, повз фортецю Святого Іоанна, аж до Крстаца. Цією стежкою мешканці Негуші та сусідніх сіл спускалися на ринок до Котора, із сиром, в’яленим м’ясом і дровами. Сир із Негуші колись продавали в Которі, а ще в Трієсті й Венеції. Стежка й сьогодні маркована. Її довжина майже п’ять кілометрів, набір висоти понад тисячу метрів, і пішки на неї йде кілька годин. Опис ви знайдете на нашому сайті. У тисяча дев’ятсот шістнадцятому році, під час Першої світової війни, австро-угорська армія почала будувати вантажну канатну дорогу з Котора через Крстац до Цетинє. Її рухала парова машина, і працювала вона до кінця тисяча дев’ятсот вісімнадцятого року. Сьогодні над цими схилами знову йде канатна дорога, тепер для пасажирів. Про неї ми розповімо дорогою на Ловчен. Тримайтеся своєї смуги. До оглядового майданчика ще кілька поворотів.

Якщо є місце, зупиніться на майданчику праворуч і заглушіть двигун. Не виходьте на проїжджу частину й стежте за машинами з-за поворотів. Подивіться на захід, униз. У самому кінці затоки — Старе місто Котора, трикутник дахів біля води. Над ним зигзагом піднімаються мури до фортеці Святого Іоанна на горі. Уздовж берега на північ тягнеться Доброта, а навпроти, на іншому березі, — Прчань. Гора за Прчанем — Врмац. Вона відділяє Которську затоку від Тиватської, яку видно за нею, ширшу й відкритішу. Звідси зрозуміло, чому Котор століттями був так добре захищений. Море заходить глибоко між гори, а місто сховане в самому кінці затоки, під скелею. Природний і культурно-історичний регіон Котора внесено до списку Світової спадщини ЮНЕСКО в тисяча дев’ятсот сімдесят дев’ятому році. У порту внизу часто стоять круїзні лайнери. З такої висоти вони здаються маленькими, хоча завдовжки сягають кількох сотень метрів. Рушаючи, увімкніть поворотник і пропустіть зустрічні машини. До перевалу Крстац залишився приблизно кілометр.

Ви на Крстаці, перевалі на висоті дев’ятсот тридцять сім метрів над морем. Тут закінчується серпантин, і сюди ж виходить стара пішохідна стежка з Котора. До кінця Першої світової війни тут проходив кордон. З одного боку була Которська затока, частина Австро-Угорщини, з другого — Чорногорське князівство, згодом королівство. На знімку цієї зупинки — старий заїжджий двір на Крстаці наприкінці дев’ятнадцятого століття. Подорожні відпочивали тут разом із кіньми, перш ніж спуститися до Котора або їхати далі до Цетинє. Кордон визначав життя в цих горах. Котор був найближчим містом і ринком для Негуші, але лежав в іншій державі. Тому ця дорога була такою важливою. Ділянка від Цетинє до Крстаца вважається найстарішою дорогою для возів у Чорногорії, і вела вона просто до моря. На Крстаці дорога розгалужується. Спершу ми їдемо до Негуші. Дорогу на Ловчен і до мавзолею ми візьмемо, коли повернемося сюди тим самим шляхом, приблизно за годину.

Ви в’їжджаєте до Негуші. Село розкинулося довкола кам’янистого карстового поля, яке місцеві називають просто Поле, і складається приблизно з десяти хуторів із будинками з тесаного каменю. Це колиска династії Петрович-Негош, яка правила Чорногорією до тисяча дев’ятсот вісімнадцятого року. У Негуші ще й п’ятнадцять церков, багато як для одного села. Але більшість мандрівників зупиняються тут заради окосту. Негушський пршут роблять лише в цих хуторах. Свіжі окости приймають тільки з середини листопада до середини лютого, у найхолодніші місяці. Їх натирають морською сіллю, потім пресують, звідси пласка форма. Потім злегка коптять на буковому дереві й сушать на вітрі, який дме тут то холодний із гір, то тепліший із моря. Усе разом триває щонайменше дев’ять місяців, зазвичай близько року. Негушський пршут став першим чорногорським продуктом, чиє походження захистили законом, ще у дві тисячі третьому році. До нього подають негушський сир, який зберігають в олії. Проїжджайте селом повільно й зупиніться біля однієї з придорожніх коноб. У деяких можна побачити й коптильню. Якщо ви далі за кермом, замовте до окосту воду, а ракію залиште на вечір.

Праворуч від дороги — кам’яний будинок, у якому в тисяча вісімсот тринадцятому році народився Радивоє Петрович, якого кликали Раде. Світ знає його як Петра Другого Петровича-Негоша. Будинок простий: прямокутний, кам’яний, зі склепінчастим льохом унизу, як і інші старі будинки в окрузі. Через дорогу, у тому ж дворі, стоїть будинок воєводи Мірка Петровича, батька короля Ніколи. Сам король Нікола теж народився тут, у Негуші, в тисяча вісімсот сорок першому році. Раде було сімнадцять років, коли в тисяча вісімсот тридцятому році, після смерті дядька, Петра Першого, він перебрав владу. Він був водночас владикою, тобто главою церкви, і правителем країни. Він привіз до Цетинє друкарню й відкрив перші школи. Але найбільше його пам’ятають як поета. Його Гірський вінець, виданий у тисяча вісімсот сорок сьомому році, — один із головних творів південнослов’янської літератури. Він помер від туберкульозу в Цетинє у тридцять сім років і хотів спочити на вершині Ловчена. Туди ми зараз і їдемо. Будинок належить до Національного музею Чорногорії, і квиток до мавзолею Негоша включає його відвідування.

Праворуч — майданчик з краєвидом. Якщо він вільний, зупиніться там. Унизу відкриваються Тиватська затока й місто Тиват, а в ясну погоду й відкрите море. Трохи далі, на Куку, — верхня станція канатної дороги Котор – Ловчен, на висоті тисяча триста сорок вісім метрів. Канатну дорогу відкрили у дві тисячі двадцять третьому році. Від станції Дуб біля Котора вона піднімається майже на чотири кілометри, приблизно за одинадцять хвилин. Якщо іншого разу приїдете без автомобіля, це найпростіший шлях на Ловчен. Ці схили були лінією фронту. У січні тисяча дев’ятсот шістнадцятого року австро-угорська армія атакувала чорногорські позиції на Ловчені. Гармати фортів довкола затоки й військових кораблів у затоці кілька днів обстрілювали гору. За лічені дні позиції впали, і невдовзі австро-угорські війська увійшли до Цетинє. Того ж року зруйнували й каплицю на Єзерскі-Врху, де спочивав Негош. Для чорногорців Ловчен був і залишається символом. Саме тому з усіх вершин мішенню став саме він.

Ви під’їжджаєте до шлагбаума національного парку Ловчен у Меджуврше. Біля шлагбаума сплачується вхід до парку: три євро з особи на день. Ловчен — національний парк із тисяча дев’ятсот п’ятдесят другого року. Найвища вершина — Штировник, тисяча сімсот сорок дев’ять метрів. Перед вами Єзерскі-Врх, тисяча шістсот п’ятдесят сім метрів, із мавзолеєм на самій вершині. На схилах ростуть бук і боснійська сосна. Тут часто до десяти градусів холодніше, ніж на узбережжі, а туман може опуститися за кілька хвилин. Тоді увімкніть фари, зменште швидкість і не обганяйте. Узимку на Ловчені сніг і ожеледь, а мавзолей зачинений з середини листопада до середини квітня. У літній сезон на останній ділянці, від парковки до мавзолею, діє особливий режим руху. Дотримуйтеся знаків і вказівок на місці.

Ви на парковці під Єзерскі-Врхом. Припаркуйтеся, замкніть авто й візьміть куртку та воду. До мавзолею ведуть чотириста шістдесят одна сходинка. Більша частина підйому йде тунелем у скелі, тож там тінь навіть улітку. Піднімайтеся у своєму темпі й відпочивайте, коли потрібно. На підйом, огляд і дорогу назад розраховуйте близько години. Підйом крутий і лише сходами, тому він не підходить для інвалідних і дитячих візків. Квиток до мавзолею коштує вісім євро для дорослих і чотири євро для учнів і студентів, діти до дванадцяти років проходять безкоштовно. Цей самий квиток діє й у будинку, де народився Негош, у Негуші. Мавзолей відкритий з середини квітня до середини листопада, з дев’ятої до вісімнадцятої години. Вирушайте. Наступна розповідь почнеться нагорі, на майданчику перед мавзолеєм.

На цій вершині Негош ще за життя збудував невелику каплицю й хотів бути в ній похованим. Він помер у тисяча вісімсот п’ятдесят першому році. Спершу його поховали в Цетинському монастирі, а в тисяча вісімсот п’ятдесят п’ятому році перенесли сюди. Вершина стала символом і тому постраждала. У тисяча дев’ятсот шістнадцятому році, під час австро-угорської окупації, каплицю зруйнували, а останки Негоша вивезли до Цетинє. До відбудованої каплиці їх повернули в тисяча дев’ятсот двадцять п’ятому році. У тисяча дев’ятсот п’ятдесят першому році, до сторіччя від дня смерті Негоша, уряд тодішньої Народної Республіки Чорногорія вирішив замінити каплицю мавзолеєм за проєктом скульптора Івана Мештровича. Знесення каплиці викликало протести православної митрополії та частини вірян. Мавзолей відкрили в тисяча дев’ятсот сімдесят четвертому році. Біля входу стоять дві чорногорки з чорного граніту, схожі на каріатид. Усередині — гранітна фігура Негоша, теж роботи Мештровича. Поет сидить із розгорнутою книгою, а за ним орел розправив крила. Склепіння вкрите мозаїкою приблизно з двохсот тисяч позолочених плиток. Нижче, у крипті, стоїть простий мармуровий саркофаг із викарбуваними хрестом і гербом, знаками духовної та світської влади. Коли вийдете, пройдіть доріжкою за мавзолеєм до круглого оглядового майданчика. У ясний день звідти видно дві третини Чорногорії.

Ви проїжджаєте Іванова-Корита, лісисту долину на висоті близько тисячі двохсот метрів. Назва означає Іванові корита. Переказ пов’язує її з Іваном Црноєвичем, правителем Зети п’ятнадцятого століття й засновником Цетинє. Кажуть, що вода з ближнього джерела текла в корита з букових стовбурів, які зробив Іван-бег, як його називав народ. Сьогодні це центр національного парку. Ліворуч від дороги — візит-центр, де можна отримати відомості про стежки й мапи. Тут є й мотузковий парк, готелі та ресторани. У парку біля дороги стоять погруддя правителів династії Петрович-Негош, від владики Данила до короля Ніколи. Звідси починаються найпопулярніші стежки Ловчена. Улітку тут приємно прохолодно, а взимку Іванова-Корита часто під снігом. Зимове спорядження в Чорногорії обов’язкове з п’ятнадцятого листопада до тридцятого березня. До Цетинє ще близько п’ятнадцяти кілометрів, здебільшого з гори. Їдьте на зниженій передачі й не тримайте ногу на гальмі.

Ласкаво просимо до Цетинє, старої королівської столиці Чорногорії. Тут наша поїздка закінчується. Місто виросло довкола монастиря, який Іван Црноєвич заснував у тисяча чотириста вісімдесят четвертому році. За князя, а згодом короля Ніколи Цетинє було столицею з місіями європейських держав. Багато будівель колишніх посольств досі стоять у центрі. Припаркуйтеся в центрі й продовжуйте пішки. Цетинський монастир, палац короля Ніколи й Більярда, резиденція Негоша, розташовані за кілька хвилин ходьби один від одного. Для цього серед наших аудіогідів є й пішохідна прогулянка Цетинє. На узбережжя можна повернутися тією ж дорогою через Негуші, якщо дозволяє сезонний режим на серпантині, або швидше, через Будву.