Скадарське озеро і винний шлях ЦрмниціАудіомаршрут автомобілем

Ви у Вірпазарі, там, де річка Црмниця впадає у Скадарське озеро. У самій назві є слово пазар, тобто ринок: тут долина Црмниці зустрічалася з озером. Над селищем стоїть фортеця Бесац. Більшість джерел кажуть, що її збудували османи наприкінці п'ятнадцятого століття, після падіння Зети, щоб контролювати озеро. Чорногорці здобули її на початку вісімнадцятого століття, а під час Другої світової війни італійці влаштували в ній в'язницю. Із селища до неї веде стежка. На скелі в центрі стоїть пам'ятник тисяча дев'ятсот шістдесят третього року. Він нагадує про тринадцяте липня тисяча дев'ятсот сорок першого року, коли повстанці з Годинє, Сеоци, Болевичів, Крниць і Вірпазара напали на тутешній італійський гарнізон і здобули його — першого дня Тринадцятилипневого повстання. У Вірпазарі була й перша залізниця Чорногорії. Вузькоколійку з Бара відкрили в тисяча дев'ятсот восьмому році й закрили в тисяча дев'ятсот п'ятдесят дев'ятому. Сьогодні з гавані вирушають човни на озеро, а парковка в центрі безкоштовна. Наприкінці зими тут відбувається Фестиваль вина та уклійки: винарі Црмниці наливають свій вранац у наметах уздовж вулиці.

Перед вами Годинє, старе село на схилі над озером. Будинки стоять щільно один до одного, і крізь них ведуть проходи, тож колись можна було пройти від першого будинку до останнього, не виходячи на відкрите місце. За переказами, це був захист від османських набігів. Століттями тут жили роди Лекович і Нікач, а чоловіки з Годинє були серед повстанців, які напали на Вірпазар у тисяча дев'ятсот сорок першому році. Годинє пов'язане й з династією Балшичів. Балша Третій жив тут під час своїх воєн із Венецією, на початку п'ятнадцятого століття. Це й винне село. Виноробня «Гарнет» належить родині Лекович. Мішко і Майя, тринадцяте покоління, роблять вранац і шардоне на території національного парку, а дегустація відбувається на терасі біля найстарішого будинку села, з квітня до листопада, лише за попереднім записом. Під селом, на маленькому острівці в озері, видно фортецю Грможур. Османи збудували її в тисяча вісімсот сорок третьому році, згодом вона була в'язницею. Розповідають, що туди відправляли лише тих в'язнів, які не вміли плавати. Село найкраще оглядати пішки. Залиште машину так, щоб не перегородити вузьку дорогу.

Ця дорога з Вірпазара в бік Бара має незвичайне минуле. Вона йде насипом старої вузькоколійки з Бара до Вірпазара. Будівництво почалося в тисяча дев'ятсот п'ятому році, потяги ходили до тисяча дев'ятсот п'ятдесят дев'ятого, а потім лінію перетворили на дорогу. Тому підйом тут пологий, а повороти такі широкі, як потрібно потягові. Ви проїхали Болевичі. Місцеві жителі теж були серед повстанців, які тринадцятого липня тисяча дев'ятсот сорок першого року напали на італійський гарнізон у Вірпазарі. Лімляни — село на висоті близько двохсот двадцяти метрів над морем. Родина Клісич вирощує тут близько чотирьох гектарів винограду: вранац, кратошію, каберне совіньйон, італійський мускат і місцеву лісичину. Тут пропонують дегустації, їжу переважно з власних продуктів, кулінарні майстер-класи і дві кімнати. У сезон гості можуть долучитися до обрізання лози, до збору винограду у вересні й жовтні та до виготовлення ракії в жовтні. Довкола озера і в Црмниці вирощують і црмницьку цибулю — м'яку, солодку червону цибулю, яку Slow Food вніс до свого Ковчега смаку. Від насінини до цибулини минає три роки.

Ви в'їжджаєте в Црмницю, долину, що спускається від прибережних гір до Вірпазара. Звідси походить вранац — власний чорногорський чорний сорт винограду і червоне вино. Уперше його описав Мітар Пламенац у тисяча вісімсот дев'яносто першому році. Сьогодні відомі й його батьки. Генетичне дослідження, опубліковане у дві тисячі двадцятому році, показало, що вранац походить від кратошії і дулєнги. Кратошія — старий сорт із цього узбережжя, той самий виноград, який американці називають зінфандель, а італійці — примітиво. Дулєнга — рідкісний місцевий сорт. Нині вранац займає близько половини виноградників Чорногорії. Значна частина росте на великих плантаціях біля Подгориці, але в Црмниці це досі родинна справа: майже в кожному селі свої льохи, і в багатьох домівках наливають своє вино за своїм столом. Збір винограду починається в середині вересня і триває весь жовтень, а Вірпазар відзначає його початок у вересні святом винограду. Щойно ви проїхали повз залізничну станцію Вірпазар. Там льох родини Машанович, яка робить вино понад десять поколінь. Вони змішують вранац із марселаном, каберне і кратошією та подають його на дегустації з пршутом, сиром і маринованим коропом. Записуйтеся щонайменше за день. Дорогою назад ви знову проїдете повз льох.

У Донє-Брчелі стоїть монастир Святого Миколая. Він походить із п'ятнадцятого століття, а його заснування приписують Єлені Балшич. Князь Микола відновив його в тисяча вісімсот шістдесят першому році. У цій церкві похований Степан Малий, одна з найдивніших постатей чорногорської історії. Це був прибулець невідомого походження, який видавав себе за російського царя Петра Третього і з тисяча сімсот шістдесят сьомого року до своєї смерті в тисяча сімсот сімдесят третьому правив Чорногорією. Під підлогою церкви є склепінчасте приміщення; вважають, що за його часів воно було темницею. Брчелі — ще й винне село. Родина Копитович живе тут із п'ятнадцятого століття, а її домашньому льоху понад триста років. Вони роблять шість вин, і одне з червоних називається «Шчепан Мали». Дегустація відбувається в родинному домі, з домашньою їжею, про неї треба домовитися заздалегідь. Вище, в Буковику, родина Райкович тримає виноробню «Бук» з виноградниками на висоті від двохсот сімдесяти до семисот метрів. А трохи далі, в Граджанах, виноробня «Липовац» зберігає знахідки амфор третього століття до нашої ери і льох, викопаний на десять метрів під землею.

Тепер ви на старій дорозі між Вірпазаром і Рієкою-Црноєвича, колись тут ходили каравани. Унизу Скадарське озеро — найбільше озеро Балкан, яке Чорногорія ділить з Албанією. Улітку його площа близько трьохсот сімдесяти квадратних кілометрів, а взимку воно розливається до п'ятисот сорока. Чорногорська частина — національний парк із тисяча дев'ятсот вісімдесят третього року, а озеро внесене до Рамсарського списку водно-болотних угідь міжнародного значення. Тут зафіксовано близько двохсот вісімдесяти видів птахів. Найвідоміший — кучерявий пелікан, який має тут одні з останніх колоній у Європі. На сході, біля Враньїни, озеро перетинають дорога і залізниця на Подгорицю. Там і фортеця Лесендро, яку османи відібрали в Негоша в тисяча вісімсот сорок третьому році. Улітку значну частину берега вкривають білі й жовті латаття. Риба завжди годувала ці села, а найвідоміша — уклійка, маленька срібляста рибка, що живе лише в басейнах Скадарського й Охридського озер. Нині вона під охороною, і ловити її можна лише з листопада до середини березня. Дорога вузька, роз'їхатися ніде. Якщо хочете сфотографувати, зупиняйтеся лише на майданчику, ніколи не на повороті.

Нижче дороги, у крутій бухті, що спускається до озера, лежать Поселяни. Колись це було важливе місце. Струмок, що тут падає в озеро, крутив близько п'ятнадцяти млинів, і сюди возили молоти зерно із сіл по обидва боки гори. До села добиралися і суходолом, і човном. Коли млини стали непотрібні, село майже зовсім спорожніло. Від млинів лишилися тільки кам'яні стіни, оповиті плющем. Останніми роками кілька родин повернулися — хто назавжди, хто на вихідні. Вода й досі тут. Найбільший водоспад — угорі села, а нижче є менші каскади й маленькі кам'яні місточки. Навесні й після дощів струмок найсильніший. Якщо хочете спуститися, кам'яна стежка починається біля дороги і погано позначена. Спуск крутий, тож узуйте добре взуття і пам'ятайте, що назад доведеться йти вгору. Якщо ви просто проїжджаєте, помилуйтеся краєвидом і їдьте далі. Цією дорогою колись ходили каравани між Црмницею і Рієкою-Црноєвича. Сьогодні це одна з найкрасивіших доріг біля озера, але повільна: розраховуйте приблизно на сорок кілометрів на годину.

Перед вами відкривається долина річки, названої на честь роду Чорноєвичів, які в п'ятнадцятому столітті правили Зетою. Іван Чорноєвич правив із тисяча чотириста шістдесят п'ятого до тисяча чотириста дев'яностого року. Його столицею був Жабляк, там, де Морача впадає в озеро. Коли в тисяча чотириста сімдесят восьмому році османи взяли Жабляк, Іван відступив сюди, на Обод над річкою, який укріпив за кілька років до того. Кілька років потому він перебрався вище, до Цетине, і збудував там монастир. Його син Джурадж заснував друкарню, з якої в тисяча чотириста дев'яносто четвертому році вийшов Октоїх — перша книжка, надрукована кирилицею в південних слов'ян. Більшість істориків розміщують друкарню в Цетине, а місцева традиція пов'язує її з Ободом, над селищем, до якого ви зараз спускаєтеся. Сама річка завдовжки лише близько дванадцяти кілометрів. Вона витікає з-під печери в пагорбі Обод, неподалік від селища, і впадає у Скадарське озеро, вода якого річкою Бояною доходить до Адріатики. Тепер дорога спускається серпантином. Їдьте повільно; припаркуватися можна в селищі.

Ласкаво просимо до Рієки-Црноєвича. Кам'яний арковий міст збудував князь Данило в тисяча вісімсот п'ятдесят третьому році на пам'ять про батька, Станка Петровича. Він замінив дерев'яний міст, який раніше поставив Петро Другий Петрович Негош. Поряд із мостом, на лівому березі, Данило збудував і будинок, який називають Мостина. Найстаріша збережена будівля селища — дім Святого Петра Цетинського. У дев'ятнадцятому і на початку двадцятого століття тут був найбільший порт і торговий центр Чорногорії. Тут торгували сушеною уклійкою, яку цінували й на італійських столах. На початку двадцятого століття фабрика «Маріца» робила з риб'ячої луски перлову есенцію. Сьогодні це тихе селище з кількома десятками мешканців і ресторанами біля річки, відомими копченим коропом і рибною юшкою. Коропа солять і коптять на дровах гранатового дерева чи верби, і м'ясо стає червоним. До нього пасує келих црмницького вранаца, але тільки для тих, хто не за кермом. З Рієки-Црноєвича вниз річкою до озера ходять і човни — до Каруча й Додошів.

Якщо є місце, заїжджайте в невелику кишеню біля оглядового майданчика. Не зупиняйтеся на самій дорозі. Це Павлова-Страна, тобто Павлів схил. Унизу річка Рієка-Црноєвича робить майже повну петлю довкола зеленого пагорба, а потім губиться в озері серед очерету й латаття. Цей краєвид — одна з найвідоміших фотографій Чорногорії, ви побачите його на листівках, у календарях і путівниках. Тут вода і суходіл змінюють одне одного. Улітку рівнина довкола річки зелена, а коли взимку озеро піднімається, вода розливається по ній. Той самий краєвид у кожну пору року інший. Найкраще світло — вранці й надвечір, коли й спека спадає. Опівдні сонце стоїть високо, і пейзаж здається пласкішим. Пагорби довкола вас належать до Рієчської нахії, старого краю навколо Рієки-Црноєвича. На терасах, повернутих до сонця й озера, тут вирощують вранац і кратошію. Наступна зупинка — в їхніх винних селах.

Ви їдете Рієчською нахією, селами над Рієкою-Црноєвича і озером. Виноградники тут на терасах, а льохи маленькі й родинні. Друшичі вважають найвідомішим винним селом околиці. Місцеві кажуть, що назва походить від давнього іллірійського слова, яке означає виноград. У родини Янкович тут близько чотирьох тисяч кущів, які дають на рік близько трьох тисяч літрів вина і сімсот п'ятдесят літрів ракії. У Рваші, в присілку Суводоли, родина Шофранац тримає виноробню «Мркан», близько трьох тисяч кущів на терасах. Їхнє червоне роблять із кратошії і вранаца, а дегустаційна зала дивиться на виноградник і село. В обох виноробнях гості в серпні й вересні можуть долучитися до збору винограду. По той бік долини ще два господарства: Ракчевич у Смоковцях, у столітньому родинному домі, і Вукмирович у Горньому Цекліні, з льохом, вкопаним у землю. Кратошію тут частіше, ніж деінде, наливають як окреме вино. Скуштуйте її, але якщо ви за кермом, попросіть господаря запакувати пляшку на потім.

Дорога спускається до Каруча, маленького рибальського поселення на північно-західному березі озера. Воно виросло з тимчасових рибальських хиж, бо біля Каручського ока, підводного джерела в бухті, збиралося безліч уклійки. Вода з джерела лишається холодною і прозорою навіть улітку. Над бухтою — руїни зимової резиденції владики Петра Першого, збудованої в тисяча вісімсот восьмому році: він проводив тут зими через м'який клімат. Приблизно за кілометр від джерела, на глибині близько одинадцяти метрів, лежить остов пароплава «Скендербег», що затонув дванадцятого лютого тисяча дев'ятсот сорок другого року. Пірнати до нього можна лише з ліцензованим оператором. Парковка внизу маленька. Якщо ви залишили машину нагорі, спуск пішки забере близько п'яти хвилин. Перед Каручем відходить вузька дорога до Додошів — старого, щільно забудованого рибальського села на мисі. Узимку озеро оточує його майже з усіх боків. На південний схід звідси, в гирлі Морачі, стоїть фортеця Жабляк-Црноєвича, колишня столиця Івана Чорноєвича. Османи взяли її в тисяча чотириста сімдесят восьмому році, а Чорногорії вона повернулася в тисяча вісімсот сімдесят восьмому. Машиною до неї під'їжджають з боку Подгориці, а влітку — і човном. З Каруча і Рієки-Црноєвича місцеві човни возять озером. Це найкращий спосіб побачити латаття і птахів, і тоді водій теж може випити келих.